Лідер

Гліб Положій, голова Української Технократичної партії, про себе.

Аспірант Інституту прикладної фізики Національної академії наук України (Суми). Співавтор кількох наукових праць, присвячених виготовленню мікроструктур протонним пучком на обладнанні Інституту.

Я народився в 1993 в Сумах. Тоді Україна ще була ядерною державою, але я цього не пам'ятаю. Зате пам'ятаю трохи пізніші часи. Розбиті бордюри, по яким я намагався ходити. Відключення світла і вечори при свічках. Дротові телефони, "крутилки" та кнопкові — ніяких смартфонів. Вершиною прогресу здавались радіотелефони — дротові, але з радіослухавкою, яку можна носити з собою по квартирі. Windows 98, гра "Лицарі і купці" і товсті та важкі електронно-променеві монітори замість сучасних пласких. Ще важчі та товщі електронно-променеві телевізори, по яким говорили про війну в Чечні та Моніку Левінскі. Думав голлівудська актриса якась. Добряче посміявся, коли вже значно пізніше дізнався хто вона така. Відеомагнітофони, на яких я дивився Том і Джеррі та інші мультики. Повільний та ненадійний dial-up Інтернет, який займав телефонну лінію — комп'ютер буквально "телефонував" провайдеру. Щасливе дитинство! Моє покоління, народжене вже після розпаду СРСР, побачило різку зміну інформаційних технологій. Поява смартфонів, широке поширення комп'ютерів та високошвидкісного Інтернету, поява соцмереж — все це сталося в нас на очах.

З мультиків я дуже любив Том і Джеррі, Ну погоді, Король лев, 101 далматинець, а особливо — Корпорацію монстрів. Коли Корпорація монстрів вийшла, я кілька разів ходив в кінотеатр. Цей мультик — про великий завод, обладнання, технології — якраз те що треба маленьким технократам. Технократичну основу свого світогляду я отримав ще в дошкільні роки, коли мені дарували енциклопедії про космос, науку, техніку, біологію ітп. Також я обожнював їздити на поїздах — на щастя, в батьків не було машини, щоб посадити мене нудитись на заднє сидіння. Замість цього можна прямо в процесі руху бігати по вагону і дивитись у вікно на залізничні індустріальні пейзажі. Довелось кілька разів в дитинстві злітати в Європу на літаку: для дитини дивитись з вікна літака на маленькі машини та будинки було дуже цікавим атракціоном.

За дитинство крім України я встиг побувати в Москві, Італії та Голландії. Тоді Європа і Москва здавались цікавими та цивілізованими в порівнянні з Сумами: комп’ютери, супермаркети, торгівельно-розважальні центри. Зараз же ж такими благами цивілізації сумчан не здивувати, були б гроші!

В молодшу школу я почав ходити в Сумах. В ній мені було геть не цікаво. Найбільше я ненавидів вчити вірші напам’ять. Садки вишневі коло хати і "золотая осень" (я ще застав російську мову та літературу) — наскільки це було нудно в порівнянні з енциклопедіями! Я ще до школи знав що навколо Сонця обертається 9 планет (на той момент Плутон ще вважали планетою). Шкодую, що тоді в мене не було Kerbal Space Program і доводилось задовольнятись читанням книжок та грою уяви. Я знав про внутрішню будову Землі, тектонічні плити, континенти і країни, будову організму та клітини — не завдяки школі, а завдяки енциклопедіям та власній цікавості. Цікавився й технікою, знав в загальних рисах як працюють атомні електростанції. Знав би й процес виробництва мікросхем, якби це було в енциклопедіях, але це вже довелось опанувати в університеті. Нічого подібного в молодшій школі не було. Найважливіше що я в ній вивчив — українська мова. Я ріс в Сумах, російськомовному місті, і до школи її не знав: коли замість старої вивіски "продукты" побачив нову "продукти", прочитав як "продукті" і дуже здивувався.

В 2003 мене забрали в Москву. Живучи там, я рік за роком все менше любив Росію та Москву і все більше хотів повернутись до України. Встиг настоятись в московських автомобільних заторах і повчитись в різних школах, поспілкуватись як з московськими росіянами, так і їхніми гостями з різних регіонів та країн. Зрозумів в якому місті і в якій країні жити не хочу. Їхав я в Москву в 2003 ще “ватником”, під час Помаранчевої Революції був за Януковича, але за роки життя в Москві став патріотом України (весною 2006 став по сучасним поняттям “вишиватніком”), а згодом (2008-2009) і націоналістом. В 2008 (14 років) мені вдалось повернутись в Суми і закінчити тут школу.

Життя в Москві стало для мене потужним "щепленням" від любові до Росії. А от "щеплення" від любові до наших “друзів” з Заходу (вже з націоналістичної, а не ватної точки зору) я отримав в 2009. Тоді я весною дізнався про позачергову вакцинацію від кору та краснухи 2008 року. Сам я ще був надто малий щоб потрапити в цю м'ясорубку, тому дізнався про це в Інтернеті. Тоді наше Міністерство охорони здоров’я за вказівкою ВООЗ та ЮНІСЕФ хотіло вколоти 8 млн українців від 16 до 28 років індійською вакциною. На 100 тисячах вколотих доз помер школяр з Краматорська Антон Тищенко, сотні злягли в лікарні і вакцинацію зупинили. Був великий скандал, була відкрита кримінальна справа, але винні відповідальності так і не понесли.

Найцікавіше в цій історії те, що вакцинація була зірвана. З 8 мільйонів доз вкололи лиш 100 тисяч. Функціонери ВООЗ запевняли нас, що вакцинація дуже-дуже потрібна. Але в наступні після її зриву роки смертельних епідемій кору та краснухи з мільйонами трупів не сталося. Отже, в цієї позачергової вакцинації була явно не та ціль, яка декларувалась на публіку. На цьому прикладі я побачив, що ВООЗ та ЮНІСЕФ є організованими злочинними угрупуваннями, а наша влада є всього лиш безхребетними холуями закордонних господарів — то російських, то західних, але суть від цього не міняється.

Нагадую: дізнався я про злочинну сутність ВООЗ весною 2009. Якраз в цей час починалась шалена істерика з “пандемією” свинячого грипу! По телебаченню нагнітали паніку, чинуші уряду та функціонери ВООЗ наперебій били тривогу. І тут я вже з самого початку здогадався, що нам під соусом навіяної паніки захочуть впарити вакцини. Тоді ще не було таких тюремних порядків як зараз, не було локдаунів та “сертифікатів вакцинації”. То була скоріше репетиція тих жахів, які ми маємо зараз. Одного дня зимою 2009-2010 в школі нам роздали маски. Я один в класі прямо відмовився одягати маску, сказавши що цей цирк влаштував світовий олігархат з метою вколоти всім вакцину. Решта надягла, але ненадовго. Тиждень в масках побули буфетниці — і все, на цьому “пандемія” закінчилась. Вакцини проти свинячого грипу реально виготовлялись. Але, на щастя, все тоді швидко минулося, вакцинація так і не почалась і вакцини були утилізовані. В ті щасливі часи можна було сміятись над Юлією Тимошенко, яка розвантажувала Таміфлю, і не відчувати проблем та обмежень в реальному житті.

Тотальне розчарування як в Росії, так і в Заході та міжнародних організаціях зробило мій світогляд суто проукраїнським на противагу як проросійському, так і прозахідному. В студентські роки я хотів долучитись до “Патріоту України”, але якраз тоді, при Януковичі, їхнє керівництво пересадили по в’язницях. Спробував поспілкуватись зі “Свободою”, але вона мене невдовзі розчарувала. В 2012 я голосував за неї на парламентських виборах. До Ради вони пройшли, але нічого путнього не зробили. Отримавши владу (не лише депутатів Верховної Ради, а й, наприклад, генерального прокурора Махніцького та місцеву владу в купі міст та областей), показали себе нічим принципово не кращими за решту політикуму.

На момент початку Революції Гідності жодної політичної сили, вартої своєї підтримки, я не бачив. Я був проти і влади, і опозиції, а свою політичну силу створювати ще не наважувався, оглядаючись на репресії проти “Патріоту України”. На момент листопада 2013 я вже був різко і категорично проти як проросійської політики Януковича, так і проєвропейської риторики Євромайдану. Через це активної участі в подіях Майдану не приймав. Тільки під кінець, біля 20 лютого 2014, коли вже в Києві спалили Будинок профспілок з людьми, пішов на Майдан в Сумах. Спробував розпитати хлопців з Правого сектору чи підтримують вони євроінтеграцію. Чіткого “не підтримуємо” у відповідь не почув. Таким чином, розчарувався і в Правому секторі. Після цього я не був здивований млявій реакції лідера ПС Яроша на вбивство Олександра Музичка. Це вбивство поставило жирну крапку в історії Революції Гідності: вона зупинилась на півдороги.

Замість регіонала Януковича продажні ЗМІ підсунули телеглядачам співзасновника Партії Регіонів Порошенка. Тому я вважав і вважаю, що зміни влади не відбулось. Народ обманули. Це сталося тому що на момент Революції Гідності на політичній арені України не було суто проукраїнських політичних сил, які виступали б за наддержавність та ядерний статус України на противагу будь-яким інтеграціям з зовнішніми силами. В українському політикумі не був адекватно представлений проукраїнський вектор на противагу проросійському та прозахідному. Не представлений він і зараз. Завдяки російській окупації Криму та війні на Донбасі, проросійські настрої в українському суспільстві значно зменшились. Сподіваюсь, що нещодавні відверті заяви з боку ЄС та НАТО, що вони не будуть воювати за Україну, вдарять і про проєвропейським настроям і, врешті-решт, в українських масах запанує бажання своєї власної технологічної наддержавності.

Паралельно зі спостереженням за політикою (на той момент ще переважно пасивним), я вчився в Сумському державному університеті (СумДУ). Коротко, “для домогосподарок”, мою галузь можна назвати “нанотехнології”. Там вчили електроніку, технології виробництва мікросхем, електронні мікроскопи, мас-спектрометри, вакуумну техніку та купу інших цікавинок з божественного світу високих технологій. І це в Сумах, в Україні, а не в далекій Америці чи Японії! Вже після випуску я дізнався, що СумДУ — один з найкращих вишів України, і по науці стоїть десь нарівні з київськими, а то й обганяє їх.

В університеті я нарешті дізнався як виготовляються мікросхеми і процесори. До цього ніхто ніде не міг мені це розповісти, а в енциклопедіях воно було відсутнє, хоча насправді, в загальних рисах, досить просте. Предмет “Технологічні основи електроніки” з описом техпроцесів виготовлення мікросхем став моїм найулюбленішим предметом. На ньому я написав курсову роботу про електронну літографію — це коли електронним пучком створюють мікро- та наноструктури. Тоді я думав що то як підкорення космосу — те, чим можна буде займатись вже після приходу націоналістів та технократів до влади, а в нинішній Україні все вже втрачено і треба буде все робити з нуля. Згодом виявилось, що все не так погано і нанотехнологіями можна займатись, не виїздячи з Сум.

Згадуючи студентські роки, я можу похизуватись не лише набутими знаннями. Один знайомий, якого я мав необережність впустити собі додому, захотів вбити і пограбувати мене. Він накинувся з ножем, коли я сидів за комп’ютером. На щастя, я зреагував достатньо швидко і критичних ушкоджень вдалось уникнути. Я навіть виявився достатньо сильним та спритним щоб зламати нападнику ніж. Тепер я можу гордо сказати, що пережив бій на смерть!

По закінченні університету я через деякий час пішов опитувати викладачів з приводу аспірантури. Тоді я цікавився електрореактивними двигунами для космічних апаратів і думав піти по цій темі. Але знайшлась значно цікавіша. Анатолій Чорноус, проректор СумДУ з наукової роботи, який вів в мене предмет присвячений електронним мікроскопам, порадив звернутись в Інститут прикладної фізики до мого нинішнього наукового керівника. І тут виявилось, що в Україні, та ще й безпосередньо в Сумах, займаються протонною літографією!

Протонна літографія — це не матюк з квантової фізики (до речі, квантову механіку я, будучи студентом, ледве перездав). Це всього лиш нарізання маленьких структурок потоком протонів, стисненим у маленьку точку. Щось на штиб мікро-фрезера. Таким чином можна створити будь-яку мікроструктуру: мікросхему, мікроробота чи навіть штучну комаху. Стаття про Інститут прикладної фізики та мою наукову роботу в ньому планую викласти після запуску повноцінної енциклопедії української технократії. Слідкуйте за оновленнями!