Чорне море - великий біореактор

Згідно з дослідженням болгарського вченого Петька Димітрова про природні ресурси Чорного моря, це море являє собою найбільший на планеті Земля біореактор, який виробляє сірководень.

Чорне море ділиться на два шари: приповерхневий кисневий та глибинний безкисневий. В глибинному шарі, на глибині понад 200 метрів, вода солоніша за приповерхневу, і ці шари майже не перемішуються. В глибинній частині розчинений сірководень, в якому не можуть жити риби та інші складні організми. Живуть там примітивні організми - бактерії та археї, пристосовані до безкисневого середовища. Ці організми перетворюють органіку, яка поступає з приповерхневих шарів та з річок, які впадають в море, на сірководень.

Згідно з сучасними науковими уявленнями, Чорне море в плюс-мінус нинішніх берегах існує лиш відносно недавно за геологічними мірками: 7500 років. До того воно було великим прісноводним озером без зв'язку зі світовим океаном (це підтверджується, зокрема, рештками прісноводних організмів в ґрунті дна моря та складом самих ґрунтів). Рівень води був на 200 метрів нижчим, не існувало Азовського моря та Криму як півострова.

Після прориву солоної води з Середземного моря на місці сучасного Босфору, Чорне море різко піднялось, затопивши великі території, вже тоді населені людьми. В мілководній частині моря, до якої зараз прилягають Одеса, Миколаїв та Херсон, були прадавні дельти Дніпра та Дунаю. Біля Керченської протоки була прадавня дельта Дону. Ця катастрофа мала б спричинити масивні міграції людей, і календарно досить точно збігається з початком етногенезу індоєвропейців, до яких належать і українці.

Візантійський календар “від створення світу” налічує якраз 7534 роки, дивовижно збігаючись з науково доведеною датою чорноморського потопу. За давньогрецькі міфи про затоплену Атлантиду годі й казати. З розвитком підводної робототехніки, необхідної для промислового засвоєння Чорного моря, відкриються й нові можливості для підводної археології, здатної пролити світло на роль чорноморського потопу в історії людства, включно з пращурами українців.

Крім підняття рівню води, прісна вода стала солоною. Солона вода важча за прісну і майже не перемішується з нею. Біля Босфору досі є підводна ріка солоної води з Середземного моря, в той час як по поверхні Босфору витікає в Середземне море прісніша приповерхнева вода. Так, саме підводна ріка: важка солона вода тече по дну моря, не змішуючись з пріснішою приповерхневою. Через це глибоководна западнина Чорного моря заповнена "мертвою" солоною водою, в якій розчинений сірководень.

Розкладення сірководню

Сірководень легко розділяється на сірку та водень. Сірка - цінний промисловий ресурс, який може оживити причорноморську хімічну промисловість. А водень - енергоресурс майбутнього.

Болгарський вчений Петько Димітров оцінював запаси чорноморського сірководню в 40-50 млрд тонн, а річний приріст - в 10-100 мільйонів тонн. Цей запас - практично невичерпний за сучасними мірками. Питання лиш в техніці, здатній його видобувати.

Каталітичне розкладення сірководню на сірку та водень може відбуватись з великою ефективністю при 600 градусах Цельсію. Ця температура ідеально збігається з робочою температурою реакторів на швидких нейтронах зі свинцевим теплоносієм, описаних в ідеології української націонал-технократії (розділ 2.6). Реактори можуть генерувати не лише електрику, а й технологічне тепло для техпроцесів. Отже, відкривається можливість робити автономні заводи для видобутку сірководню з вод Чорного моря з компактним ядерним реактором на борті.

Можливо, це будуть глибоководні безпілотні заводи, адже найбільша концентрація сірководню - на глибині. Безпілотність усуває необхідність в системах життєзабезпечення та великих приміщеннях для екіпажу, які мають витримувати високий тиск води на глибині 2 км. Порожнини можна звести до мінімуму, необхідного для технологічних процесів. Тут якраз стане в пригоді український досвід морських безпілотних систем.

Сірководень виділяється з води під дією декомпресії - аномалії тиску, яку можна створити штучно за допомогою гідродинамічних ефектів. Завод може пересуватись під водою, прокачуючи воду крізь двигуни з декомпресійною камерою, в якій виділяється сірководень. Такий підхід дає змогу прокачувати воду і отримувати з неї в промислових масштабах сірководень, на місці розкладаючи його на сірку та водень. З реактором тепловою потужністю порядку 10 мегават йдеться орієнтовно про 10 тонн водню на добу та 160 тонн сірки - цінного ресурсу для хімічної промисловості.

Важливою перевагою глибоководної частини Чорного моря є відсутність там складних форм життя на глибині понад 200 метрів. Там нема ані риб, ані жителів морського дна. Підводні заводи, які прокачують крізь себе воду для виділення з неї сірководню, нікому там не нашкодять, скільки б вони не прокачували крізь себе води і скільки б не створювали при цьому шуму.

Для читачів, яких засмутила робота реактора на глибині моря під зовнішнім тиском 200 атмосфер, варто нагадати: температура вторинного контуру реактора (пара, яка йде на турбіни) сягає 600 градусів, що теж створює тиск порядку 200 атмосфер. Реактор, розроблений під роботу в такому режимі, фактично готовий і до роботи на дні Чорного моря. На додачу до розділу 2.6 ідеологічних засад, на тему реактора є ще відповідна програмова стаття.

Чорне море як космодром

В ідеології УТП вже розглянуто (розділ 2.2) перспективу застосування водню, видобутого прямо в морі, для заправки екраноракетопланів - космічних апаратів нового покоління, які злітають горизонтально з поверхні води. Таким чином, Чорне море стає не просто джерелом водню, а ще й перетворюється на один великий готовий космодром з виробництвом палива для аерокосмічних систем прямо на місці.

Замість стаціонарної інфраструктури традиційних космодромів зі стартовими столами, обслуговування екраноракетопланів буде здійснюватись кораблями та морськими дронами. Та й сам по собі екраноракетоплан являє собою своєрідний корабель, тільки здатний злетіти на своїх крилах в космос. Його розмір та маса не обмежується нічим крім розміру моря та верфі, на якій він будується - як в кораблів.

Екраноракетоплан виводить на низьку навколоземну орбіту приблизно 1/50 своєї стартової маси - частка менша ніж в ракет вертикального старту, але це компенсується незрівнянно простішою підготовкою до старту. Почавши з малих екраноракетопланів (стартовою масою порядку кількох тонн), можна дійти до розмірів та мас супертанкерів (сотні тисяч тонн). Чим більше буде екраноракетопланів і чим більшими вони будуть - тим більше їх треба буде заправляти. Але Чорне море має більш ніж достатньо сірководню, щоб перетворити Україну на космічну наддержаву, яка за пропускною здатністю маршруту Земля-орбіта випередить весь інший світ разом взятий, включно з Ілоном Маском та Китаєм.

Досвід промислового засвоєння безпілотними системами глибоководного середовища Чорного моря може стати в пригоді вже для промислового засвоєння планети Венера. В морі на глибині 2 км тиск сягає 200 атмосфер, в той час як на поверхні Венери тиск навіть менший - лише 90 атмосфер. З одного боку масово отримуємо водень для заправки аерокосмічних систем, а з іншого боку - досвід, необхідний для промислового засвоєння цілої планети розміром з Землю. Венера, так само як і глибоководна частина Чорного моря, ніким ще не зайнята і не містить ніякого життя, принаймні складного та розумного. І якщо розглядати цю планету не стільки як простір для життя людей, скільки як ресурсно-індустріальну базу - Ілон Маск з його марсіанськими базами буде далеко позаду. Це не означає, що українська нація має відмовитись від засвоєння Марсу (екраноракетоплани можуть доставляти на орбіту достатньо вантажів, щоб одночасно вести кілька паралельних проектів космічної експансії), але Венера, як значно більша планета, може мати в собі значно більше потенціалу.

Ще в радянські часи в США краще вдавались місії на Марс, а СРСР (в аерокосмічній програмі якого ключову роль мали українці, починаючи з конструктора перших в світі космічних ракет Корольова) значно краще порався з місіями на Венеру. Можливо, в майбутньому подібний поділ космосу буде між Україною та Ілоном Маском і його наступниками.

Воднева реактивна авіація та інші перспективи

Крім космічного застосування, водень має перспективне застосування в авіації нового покоління. Авіації безпілотній та вертикального зліту-посадки, здатній носити як бомби та ракети, так і пасажирські модулі розміром з лімузин. Докладніше - в розділі 2.6 ідеологічних засад.

Баки з водневим паливом для літаків нового покоління можна доставляти з Чорного моря, як варіант, по воді річками. Це можна робити малими швидкісними безпілотними катерами, які теж живляться водневим пальним: це не проблема, адже водний транспорт споживає значно менше палива ніж реактивний летючий. Малі катери значно безпечніші за великі танкери, особливо з військової точки зору: тисячі катерів уразити значно важче, ніж десятки великих танкерів. До того ж, малі катери можуть запливати в малі річки, недоступні великим танкерам, і робити це швидше.

Водень - пальне, яке не так просто зберігати як традиційні бензин та дизель: він являє собою кріогенну рідину, яка поступово випаровується, або газ, який улітає крізь стінки баку. Як для авіації, так і для аерокосмічного застосування, водень оптимальніше застосовувати в рідкому вигляді - значно більша густина і при цьому легший бак. Швидкі катери зможуть доставляти рідкий водень для літаків швидко, з мінімальними втратами на випаровування. Автомобільна чи залізнична доставка водню потрібна буде лиш там де нема річок, які йдуть в Чорне море.

В перспективі можливе застосування водню і в іншому транспорті, в тому числі наземному. В світі вже є водневі автомобілі та автобуси. Але це не дає таких рішучих переваг порівняно з традиційним паливом, як в аерокосмічній галузі. Тому в першу чергу програма засвоєння чорноморського сірководню має орієнтуватись на аерокосмічне застосування, і тільки потім вже - на інші можливі застосування. А щодо експорту на іноземні ринки - за ідеологією української націонал-технократії він можливий виключно для надлишків після задоволення власних потреб української нації!

Екраноракетоплани, так само як і заводи з виробництва сірководню та іншу супутню морську техніку, можна виготовляти на причорноморських верфях України. Суднобудування Миколаєва, Херсону, Одещини, Приазов'я, Криму (після деокупації) отримає новий сенс існування: не лише як виробництво звичайних суден на експорт та для зовнішньої торгівлі, а й як ключовий елемент аерокосмічної програми української нації. В разі деокупації Криму, а в ідеалі ще й Кубані, Україна стане ключовим гравцем в аерокосмічному застосуванні сірководню Чорного моря. Єдиний можливий конкурент - Туреччина, і з цієї точки зору для української нації важливо швидше за неї отримати технократичну суб'єктність з ядерним статусом (не лише атомні бомби, а й реактори на швидких нейтронах) та здатність протягом десятиліть тримати довгу волю до космічної експансії!